Два життя в одному місті. До 124-ї річниці від дня народження Надії Суровцової

Головна Стрелка вправо Новини Стрелка вправо Два життя в одному місті. До 124-ї річниці від дня народження Надії Суровцової
Перша в Україні вулиця Шевченка з’явилась в Умані
11.03.2020

18 березня 124 роки тому народилась відома громадська і політична діячка, письменниця, перекладачка, історик за фахом Надія Суровцова. Її доля двічі приводила до Умані. Тут і похована Надія Віталіївна. Її іменем названо вулицю в Умані, а в будинку, де вона проживала, зараз розташовано музей-квартиру. Пропонуємо познайомитися з матеріалами про життя нашої видатної землячки, підготовленими в рамках проекту “ReHerit: спільна відповідальність за спільну спадщину”.

НАДІЯ СУРОВЦОВА: ДВА ЖИТТЯ В ОДНОМУ МІСТІ

Два полюси життя, дві відправні точки пов’язують з Уманню письменницю й мемуаристку Надію Суровцову (1896–1985): переїзд разом із батьками з Києва на початку століття й повернення з ГУЛАГу наприкінці 1950-х років. В обох випадках місто спершу не справило на неї великого враження, але згодом стало не просто батьківщиною, а й локацією успішних пошуків і творення себе, своєї культури, своєї спільноти. Місто створило Суровцову, яку ми знаємо, — українську патріотку, учасницю Української революції 1917–1921 рр., літописицю ГУЛАГу, наставницю шістдесятників. Суровцова також змінила Умань — надала місту більш окресленого українського характеру, розбудовувала культурні установи, спонукала паломництво нового покоління української інтелігенції.

Народжена в Києві в російськомовній родині з переважно російським і польським корінням, Надійка вчилася читати по чорносотенній газеті “Киевлянин”, яку безкоштовно надсилав її далекий родич, редактор газети професор Дмітрій Піхно. Її перша, ще дитяча зустріч з Уманню десь у період 1903–1904 рр. спричинила культурний шок: Надійка побачила тодішню останню зупинку залізниці як “край світу”, де в місті біля дороги бігали свині. Проте вже незабаром гімназистка Суровцова стала патріоткою цього повітового міста, де крамниці нічим не гірші за київські (бо їх постачають із Варшави й Одеси), а кав’ярні-кондитерські, може, і кращі. От тільки трамвай не встигли пустити до революції, хоча вже й завезли рейки. А яке неймовірне враження з раннього дитинства справила на неї “Софіївка”! Любов до цього парку Суровцова пронесла крізь усе життя.

Українська пісня й народна побутова культура були частиною її виховання хоча б з огляду на народницькі погляди батьків і частково українське походження тата, а насамперед тому що навколишній “народ” був українським, хоча часто й не свідомим цього. Культурницька свідомість пробуджується в Надії вже у старших класах гімназії під впливом учителя історії (пізніше відомого українського музейника) Данила Щербаківського. Але “політичною” українкою вона стала вже в Петербурзі, де брала активну участь у діяльності української студентської громади. Саме тому після вибуху революції 1917 р. вона кидає навчання й на поклик Української партії соціалістів-революціонерів їде назад до Умані як інструктор Центральної Ради організовувати українське життя й мобілізувати селянство на боротьбу за українську республіку. У цій гарячковій роботі Надія “знаходить” себе як доросла людина.

Але Українська революція має для неї інше призначення. Вільне володіння змалку німецькою й французькою мовами робить Надію незамінною в новоствореному Секретаріаті міжнародних справ (пізніше — Народному міністерстві справ закордонних). У вирі війни на кілька фронтів єдиною можливістю провідати батьків стала нагода проскочити до Умані бронепотягом, що вона й зробила перед виїздом в грудні 1918 р. до Парижа в складі делегації УНР на мирні перемовини. Проте до Парижа Суровцова не дісталася. До 1925 р. вона мешкає у Відні, де здобуває докторат за дисертацію про роль Богдана Хмельницького в історії української державності й вступає до лав Компартії Австрії. Адже для неї, як і для багатьох учасників Української Революції, комунізм і націоналізм не суперечать одне одному. Як і багато інших емігрантів, Надія ідеалізує досягнення українізації й вирішує повернутися до УРСР. Після повернення вона працює в Харкові перекладачкою, журналісткою й редакторкою — аж до арешту 1927 р. у справі вигаданого “Українського національного центру”, з якої починається відлік довгих 30 років тюрем, заслання й таборів.

Після реабілітації й повернення в Україну 1957 р. Надія Суровцова-Олицька (прізвище чоловіка, із яким вона розписалася на засланні в 1930-ті рр. і який незабаром був розстріляний) намагалася залишитися в Києві, але не змогла там прописатися й тому повернулася до Умані, де їй пощастило відвоювати в міської влади батьківський будинок у Нагірному провулку, 4 (пізніше — Коммолоді, 6). На жаль, в неї так і не вийшло знайти могили батьків. Спершу вона почувала до міста лише відразу, як зазначала в листі до найближчої подруги: “Така бридка провінція, знаєш, відразлива, щедрінська. Ні за що там жити не хочу”. Але незабаром Надія Віталіївна вже пишається асфальтованими вулицями, двома (“чи навіть трьома”) вишами, професорами й лауреатами, котрі живуть у місті, яке “у цілому дивно нагадує Європу”. Вона усвідомлює, що може почуватися тут як “удома” й сповіщає знайомих: “І буду я собі така літературна бабуся на відшибі”.

Її веде почуття великої місії, що полягала в потребі занотувати спогади про ті тридцять років. Завдяки тому, що вона писала їх частинами й читала в колі знайомих (близьких і далеких), Суровцова стала важливим українським голосом про ГУЛАГ. Це була дуже потрібна роль у часи, коли Алєксандр Солженіцин (один із багатьох візитерів Суровцової в Умані) озвучив цю тему в російській літературі. Проте опублікують їх уже в незалежній Україні. Натомість внесок Надії Віталіївни в “офіційне” культурне життя міста помітний уже з 1960-х рр. Вона працює волонтеркою в бібліотеці місцевого краєзнавчого музею, розбирає архів Потоцьких, водить екскурсії до “Софіївки” й пише до газет про занедбаність цієї перлини, бореться за встановлення в Умані гідного пам’ятника Шевченку. Здебільшого завдяки її зусиллям  1961 р. у місті було відкрито першу пересувну виставку картин і скульптур — з якої починалася діяльність теперішньої Уманської картинної галереї.

І тема ГУЛАГУ, і українська культурницька діяльність Суровцової мали привернути увагу влади, особливо ж під час кампаній проти шістдесятників і дисидентів, багато з яких вважали своїм обов’язком відвідати її — свідка Української революції та “Розстріляного Відродження”. Перший обшук у будинку відбувся вже 1972 р. Відтоді КДБ тримало Надію Віталіївну під наглядом до самої смерті в 1985 р.

Сьогодні до її помешкання може завітати кожен відвідувач Умані:  2005 р. у будинку було відкрито Меморіальний музей-квартиру Надії Суровцової.

2 Comments

  1. Маріанна сказав:

    Зараз та вуличка, де музей, вічно закидана сміттям. Роздовбана, брудна туристична локація,на якій коляться наркомани серед білого дня, не зважаючи на перехожих, на жаль…
    Є помилка в тексті: “…якої починалася теперішньої Уманської картинної галереї.” І відсутнє 1 фото.
    А матеріал цікавий. Дякую. Де б ще почитати її твори? Є якісь посилання?

    • umantravel сказав:

      Доброго дня, пані Маріанно!
      Дякуємо за Вашу уважність. Помилки виправлено.
      Завантажити книгу “Спогади” Надії Суровцової можна в електронній бібліотеці “Чтиво” http://chtyvo.org.ua/authors/Surovtsova_Nadiia/Spohady_vyd_1996/

Коментарі

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *